Мовчання моря пам’яті

Моя бабуся Олександра з моїм майбутнім батьком Вілієм

Нещодавно ми з дружиною переглянули гарний бельгійсько-французький фільм “Мовчання моря”. Це вже третій фільм, знятий за однойменним романом Веркора, що його підпільно поширювали в окупованій нацистами Франції. За сюжетом, старший чоловік і його онука навідріз відмовляються розмовляти з німецьким офіцером, якого поселили до них у дім. Попри всю його інтелігентність, підкреслену ввічливість і талановитість, попри його добірну французьку мову і невдаване захоплення французькою культурою. Це – ворог. З ворогами не розмовляють. Їх знищують.

– Я вже непогано на той час говорив німецькою, – згадував батько. – Їх привезли до села цілий батальйон, готувалися до відступу. Окопи рили, міст будували через Сейм. Один питає мене: “Ти знаєш, де поховані німецькі солдати?” “Знаю”, – кажу. Ми пішли до лісу. Там, як і скрізь на їхніх військових цвинтарях, стояли березові хрести, а на хрестах висіли каски. Він зняв одну, подивився, похитав головою, повісив назад. Усередині кров запеклася. Пішов до іншої могили, зняв каску, оглянув – ця була ціла. Він повісив свою, продірявлену кулею, на хреста, а цю забрав. Тільки ж і вона його не врятувала, бо через два тижні, коли наші пішли в наступ, йому відірвало голову…

На початку 1990-х, коли вже розвалився Радянський Союз, до нашого села почала надходити гуманітарна допомога, в тому числі й з Німеччини. Мій батько і тітка, які осиротіли від рук німецьких “добродіїв”, навідріз відмовилися отримувати ті пайки з какао та макаронами. Ця відмова теж була своєрідним мовчанням у відповідь на жест нащадків убивць і загарбників. Вона теж була виявом колективної травми, де жертвами стали всі – і розстріляні, і їхні кати. Тінь цієї травми лягла на всю долю і творчість мого батька. В одній із його повістей, “Діти мої, квіти” є розповідь про хлопчика-партизана, який, утікаючи від німецьких людоловів, потрапив у трясовину. Болото оточує айнзацгрупа:

– Скажи, де партизани, і ми кинемо тобі мотузку. Ти врятуєшся, житимеш.

– Киньте її Гітлеру, – відповідає хлопчик. – Нехай він на ній повіситься…

Лунає автоматна черга, і замість хлоп’ячої голови розпливається кривава пляма.

…Я пригадую всі ці речі напередодні Дня пам’яті й перемоги над нацизмом і відчуваю, наскільки вони порівняно з дитячими роками тепер емоційно зблякли, коли на нашу землю прийшли інші, російські нацисти й окупанти. Коли вулицями йдуть безрукі й безногі чоловіки та жінки, скалічені російською зброєю. Коли на Майдані Незалежності вже не вистачає місця для нових синьо-жовтих прапорців, поставлених у пам’ять про загиблих від російських рук дітей і дорослих. Коли у вдів до ранку світяться вікна на кухнях – чого вони там сидять? Плачуть? моляться? чекають? Чого чекають?

Ті, старі рани й урази, заніміли. Зарубцьовані шрами ниють тільки на негоду і тільки в таких, як я, чиї родини обпекло чорним вогнем Другої світової війни.

А ось ці, свіжі рани, кричать удень і вночі. Народжені в незалежній уже Україні хлопці й дівчата, які не знають жодної іншої батьківщини, окрім цієї, з головою кидаються на її захист – і гинуть. Як бути із цим болем? З пам’яттю про них? З мовчанням про них і нехтуванням ними?

Я дуже прошу, киньте тепер ту мотузку Путіну. І нехай він на ній нарешті повіситься.

Читати повністю

Напередодні Великодня

На узліссі, де я зазвичай розпочинаю ранкові пробіжки, стоїть стовпчик із саморобною табличкою, на якій старанно виведено від руки: “Не викидайте тут сміття. Ви ж не москалі!”

Слід визнати, аргумент більш ніж переконливий. Я випльовую жуйку у смітник, запихаю навушники у вуха й, увімкнувши на повну гучність транс, вирушаю в тривалий забіг, який завдяки шаленій музиці межує з польотом.

Ми не москалі. За життя я сотні разів переконувався у кардинальних відмінностях, які поділяють нас і орду, відмінностях культурних, звичаєвих, релігійних, побутових… Може, найчіткіше їх описали наші письменники, волею долі занесені, як Гоголь і Шевченко, до ординських земель, або змушені описувати здичавілі російські звичаї, як це робила Леся Українка у “Боярині”.

Але незгірш за наших авторів ці неспростовні відмінності помічали й самі російські письменники – досить згадати Івана Буніна, у творах якого не раз безбожно загиджені “дєрєвні” з опухлими від безперервного надуживання алкоголю дегенератами чоловічої та жіночої статей змінюються по контрасту взірцево чистими українськими хуторами й селами, з побіленими хатками, доглянутими садками та городами, з охайними й тверезими господарями й господинями. Хай це естетичне бунінське замилування нікого не вводить в оману – він впритул не сприйняв української державності.

Це два паралельні світи. Вони майже ніколи не перетинаються, а коли запаморочливий історичний зигзаг і змушує нас доторкнутися рукавом до нечистих та хамовитих сусідів, це завжди викликає нестерпну огиду й відторгнення у нас, і агресію та бажання якомога болісніше принизити – у них.

Тим часом наближається Великдень. Під бомбардування Харківщини, Сумщини, моєї багатостраждальної Чернігівщини та інших українських земель, що їх удень і вночі обстрілює російська армія, ми готуємося до свята. Наші дружини, мами й сестри прибирають у домівках, пораються на городах, опікуються квітниками й садками. Ми, чоловіки, поруч із ними виконуємо найтяжчу роботу. Копаємо, носимо воду, садимо. Незабаром підемо на цвинтарі, приберемо й там, упорядкуємо дорогі могили наших рідних та захисників.

Наш розум і наша совість, наше почуття честі й поваги до сусідів і земляків учать, наказують нам, як категоричний імператив Канта, продовжувати робити все те, що ми робили роками, попри війну і загрозу смерті. Опікуватися могилами рідних та героїв, не занехаювати обійстя, давати лад землі.

Саме тут пролягає незримий, але добре зрозумілий і відчутний кордон між двома ментальностями: ментальністю хазяїнів своєї облаштованої території й ментальністю наброду, який ніколи й ніде не є вдома.

Пригадую Львів наприкінці 1980-х, у якому я тоді жив і працював. Тоді весь центр за незначними винятками заселяли “освободітєлі” та їхні нащадки, що носили на лицях виразне тавро звиродніння. Вони захопили помешкання поляків, євреїв, українців та вірмен, по-звірячому замучивши їх у катівнях НКВД, і розстрілявши тих, до кого в німецьких гестапівців не дійшли руки. У кращому разі, власникам тих помешкань іще перед війною вдалося емігрувати до щасливіших країв. “Червона армія нас визволила, і на то нема ради“, – якось меланхолійно зауважив “молодомузівець” Василь Пачовський, пісні на слова якого я співав під час українського пробудження.

Тогочасний львівський центр мало чим відрізнявся від депресивних кварталів яких-небудь Пензи або Тамбова, де мені теж довелося свого часу побувати, тож я мав змогу порівнювати враження. Повністю спиті, кримінальні типи никали Ринком і Сербською. З їхніх підбитих очей прозирала одна-єдина думка: де вкрасти, кого пограбувати, щоб похмелитися? Брами смерділи нечистотами, ця публіка гидила там, де жила, невипадково ж саме на ці звичаї москалів вказує згадана табличка на київському узліссі.

Уся ця нечисть безслідно зникла безвісти, майже водночас із проголошенням незалежності України. Помешкання в алкоголіків викупили, відреставрували, очистили (і, думаю, освятили, з огляду на тривалі приязні стосунки росіян і пекла). Тепер там тихо й чисто, у багатьох будинках – прекрасні європейські готелі, де не раз охоче зупиняємось і ми з дружиною, відвідуючи Львів.

Тільки ж вони теж хочуть повернутися до Львова…

Я міг би розповісти ще й про знищений і загиджений москалями Калінінград, де, на нещастя, опинилася могила мого улюбленого Канта. Важко не поділяти обурення німецького канцлера Шольца тим, що кремлівський ліліпут нещодавно закликав вивчати праці цього філософа. Кривавий убивця цвіту мого народу, сотень і тисяч беззахисних дітей та стареньких намагається присвоїти те, що принципово протилежне вчинкам російських воєнних злочинців: автономію розуму і безсмертний етичний закон, накреслений у зоряному небі. Той, чиї вояки на камеру обезголовлюють і розстрілюють військовополонених, насмілюється згадувати ім’я Канта, чи ви бачили таке диво?

Читати повністю

Cur male scribis?

Cur male scribis?[1]

Доволі смарагдової завірюхи, доволі блиску;

пливуть непереможні кораблі,

із палуб янголи печальні і веселі драби

в киплячу воду сиплють завтрашні троянди.

Cur male scribis?

Коханки з берегів гаряче і червоне п’ють вино,

бредуть по вулицях, засмучені і чисті,

дрімають в італійських ресторанах,

шукають, захлинаючись, веселощів — чи мови?

Cur male scribis?

Де твої перли?

Невже коти, які живуть у гіацинтах,

не допоможуть нам знайти бодай одну

вузеньку вуличку в цій ночі без любові?

Cur male scribis?

Котре ж прокляття — чи закляття — чи вино —

ключем до брами виявиться взимку?

Коли підводні сотворіння грім почують?

На дно засніжене поволі опускаються і там

неквапно розпускаються троянди; їхній дим

струмує із води в блискуче небо, витерте на згинах;

печальні драби, янголи веселі

пливуть поміж шумуючих сузір’їв,

де бігають коти, де в’януть гіацинти,

де змучені коханки повертаються

в порожні номери; за вікнами у них

палають смітники і єретúки.

Bene scribere debent.[2]

---

[1] Чому погано пишеш? (латин.)

[2] Мусиш писати добре (латин).

Ведуть дружби до шлюбу

Бозна-коли написана пісня на слова молодомузівця Василя Пачовського,  вірші якого були в той час опубліковані у львівському часописі “Дзвін” після довгої перерви та забуття. З двох віршів Пачовського вийшла одна пісня Москальця. 

Ведуть дружби до шлюбу
Мою дівчину любу
За ручку, за рукав –
Ведуть дружби і того
Старого молодого,
Що моє щастє взяв.

[Ідуть за ними гості,
На калиновім мості
Клонюся їй до ніг;
Побліднувши на личку,
Дала мені косичку
Під наболілий сміх!]

Вже піп її питає,
Чи вольну волю має
Збентежився жених!… –
На мамцю погляділа
І тихо “так!” повіла,
А чортик з двору: пчих!

***
До вечері в шлюбнім строю
Сів старий із молодою
А тоасти йдуть без тями,
Дві на жовто вбрані дами
Шепчуть у секреті всім:
“Добру партію зробила,
Вона того-во любила,
Та він хліба ще не має!…”
Всьо на мене поглядає,
А я – ногу з гуски їм!…

Банда грає ідеально
Всі танцюють капітально,
Всі уклони разом шлються,
Сукні в’ються, фраки гнуться,
Елеґантний лянсіє!
Я танцюю з молодою,
В парі шепчемо з собою…
Що? не будь такий цікавий,
Вість крилата, світ лукавий,
Хоч сам часто винен є!…

Ведуть дружби до шлюбу
Мою дівчину любу
За ручку, за рукав…

1000 тривог

Я не розумію і ніколи не зрозумію, чому російські нелюди вбивають мирних мешканців України, незалежно від їхньої національності й віросповідання, а також мови, якою ті говорять, повністю беззахисних перед страхітливо потужною зброєю.

Одна річ (теж мало прийнятна) застосовувати її на полі бою, де розташовано скупчення живої сили противника, здатного все-таки дати відсіч, і зовсім інша – свідомо цілитися і вражати хрущовки, де сплять вагітні жінки та крихітні діти. Треба мати особливо збочену, потворну логіку невиліковних маніяків, як-от логіка психопата Путіна та його макабричного генералітету, щоб уважати такі удари по мирному населенню за прийнятний спосіб ведення бойових дій. Треба повністю втратити людську подобу, щоб віддавати й виконувати подібні накази.

Я вже якось писав в одній із колонок про київських школярів, за якими я спостерігав із вікна маршрутки під час однієї з повітряних тривог, яка застала нас на Дарниці. Вони й досі біжать у мене перед очима, ці хлопчики й дівчатка, зіщулившись, втягнувши голови в плечі, самовіддано тягнучи за руку переляканих менших. Місто здригається від вибуху, у сусідньому кварталі вже здіймається стовп понурого чорного диму, віщуючи появу нових загиблих і скалічених, а ця малеча біжить, летить, котиться, наче жменя розсипаних монет по асфальту – назустріч рятівному укриттю, назустріч життю.

Тож, озираючись, розумієш, що ми доволі швидко навчилися-таки реагувати на сигнали повітряної тривоги з усією відповідальністю. Сьогодні їх уже тисяча, ніхто не знає, скільки тисяч тривог іще попереду. І коли пролунає довгожданий відбій, він іще не означатиме закінчення війни. Це буде тільки короткочасний перепочинок, коли знову запрацюють магазини, а ми, полегшено зітхнувши, зможемо нарешті покинути “Арсенальну”, останню чи першу підземну станцію, де сиділи декілька годин, напружено переглядаючи новини у телеграм-каналах: чи вже кудись прилетіло, а чи цього разу обійшлося, на щастя, без жертв.

Читати повністю