Дощовий настрій


rain image

 

* * *

Вікторові Морозову

Минаючи мов сон або старе кіно,

ідуть легкі дощі всесвітньої печалі.

Кружляє чорний диск і пахне свіжим чаєм,

і світиться у ніч одним-одне вікно.

 

Це шурхотіння слів і втомлених речей,

ці жести, що ростуть і тануть неквапливо,

утворюють на мить дорогоцінне шкливо,

в той час, коли усе, без сумніву, тече.

 

І, може, саме так збувається «т е п е р», –

у снах або дощах, поезіях чи кінах,

у мандрах по чужих та рідних українах,

у всьому, що собі народжує т е б е.

мала дівчинка Богородиця


12313847_10206289200643741_8564201056768170641_n

 

*
мала дівчинка Богородиця стоїть у храмі слухає ще
нічого про себе не знає не знає що поруч із нею хори
ангелів бережуть кожен її крок щоб не спіткнулась
не зранилась ведуть її найтихішою стежкою слухають
її голосу дивуються що він як струмок ще не знають
що з неї зродиться той у якому вода жива
мала дівчинка Богородиця дивується схиляє набік
голову повна благодаті і послуху говорить до архангела
величає душа моя

Богдана Матіяш

Amor fati в перекладі шведською


Amor fati

 

Kostyantyn Moskalets
Översättning Lev Hrytsyuk och Bodil Zalesky

Amor fati

Jag tänker ofta på varför du är så ensam –
ditt öde är ju ett av de vackraste i världen
dessa ögon vaksamma, sorgsna –
varför finner ni ingen, bara speglar,
och i speglarna bara er själva och ert dubbla väsen,
knappt täckta av fulländningens flor,
av tidens dagg,
väntans rimfrost
klockans tålamod – vad
å vad skulle jag annars kalla dig?

Men kanske är det så det ska vara? Kanske
kommer du att dö i handflatan som en snöflinga
när någons värme förintar denna ensamhet?

Och kanske är denna ensamhet blott ett uttryck
för din oförklarliga varelse?

Och den kärlek som finner dig –
förgör den dig?

Jag älskar dig.

 

(Опубліковано в часописі 10TAL, присвяченому Україні)

Ориґінал:

 

AMOR FATI
Я часто думаю, чому ти так самотня, –
одна з найкрасивіших доль у світі;
ці сірі очі, пильні, сумовиті, –
чому ви не знаходите нікого, крім дзеркал,
а в дзеркалах – себе і суть свою подвійну,
ледь-ледь прикриту флером абсолюту,
росою часу,
        інеєм чекання,
            терпінням дзвону – як іще,
о, як іще мені тебе назвати?

А може, так і треба? Може, ти
загинеш як сніжинка на долоні,
коли чиєсь тепло зруйнує цю самотність?

І, може, ця самотність – лише форма
твоєї ідентичності п’янкої?

І та любов, яка тебе знайде –
тебе ж і знищить?

Я люблю тебе.

Poor Yorick! У ласкавий листопад…


Микола Зеров

Poor Yorick! У ласкавий листопад
В широкім шумнім вітровім пориві
Побачить очі тоскні та гнівливі,
Немовби вістря невідбійних шпад.

І слів марудних, і нудних тирад
В собі відчути пута утяжливі,
Знать, що чуття не здіймуться в припливі,
І буде все, що скажеш ти, невлад.

Poor Yorick! Як тобі відмолодитись?
Чи винен ти, що ти уже не витязь,
Що твій пригодницький минувся вік;

Що в захваті таїться стільки суму,
А ввечері ти поринати звик
У хатню тишу і самотню думу.

10.07.1930

* * *

Все те — тріумф усталеного ладу:
Всякдень стрівати на річнім кругу
Безвладну руку, зачіску тугу
І господиню втомлену, нераду.

Так невідхильно повів листопаду
До нас приходить, і в свою чергу
Земля холоне у пухкім снігу
І висне наморозь на вітах саду.

О перша сивино осінніх днів!
Як тужить той, кому твій час наспів,
Мов біла провість життєвого спаду.

Звикай тепера на гіркій межі
Вбирати зблідлих обріїв принаду
І тішитись на радощі чужі.

25.12.1931

KOSMOS

Зринає він, дзвінкий і розмаїтий,
На шістдесят земних коротких літ
З грузького дна — латаття ніжний цвіт,
Щоб нам жагу безмежну напоїти…

Як тішать нас озера, гори, квіти,
Роса, і теплий грім, і шепіт віт —
І людська творчість підіймає міт
У саме небо, зорями розшите.

Та скоро попіл сутінних обслон
Спадає; глушить веселковий тон
Думок, жадань та щирого завзяття.

А дні летять, як вітер; рвуть стерно
І топлять нас. І білий цвіт латаття
Вертають на мулке і чорне дно.

22.04.1931